Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

Раптом, мов з-під землі, переді мною виросла фігура нашого таємничого гостя з його демонічним поглядом. Я завмерла, скрикнула і від страху не могла вимовити й слова.

– Не бійся, панно, я тобі не заподію зла. А все що з тобою станеться – знай, це вирок долі!

Я ще більше злякалась і раптом відчула, що сили полишають мене і я падаю. Потім відчула його доторк; пам’ятаю, що він підхопив мене на руки і поніс… Що було далі, не пригадую.

Не знаю, чи довго пролежала я зомлілою, опам’яталась уже в кареті, яка мчала нас зі страшною швидкістю. Я почала кликати на допомогу, пориваючись вискочити з карети, та він взяв мене за руку, посадив знов на місце і твердо сказав:

– Даремні, панно, твої зусилля: тебе тут ніхто не почує, ми далеко від твого дому! Скорися своїй долі, видно, їй так завгодно…

І дійсно, марними були мої зусилля звільнитися. Ми проїжджали темним, дрімучим лісом і ніхто не міг почути моїх відчайдушних зойків. Я ридала, благала мого викрадача відпустити мене, та він був непохитним. Нарешті, вибившись цілком із сил, зневірившись звільнитися, я втихла. Я знову зомліла і пролежала дуже довго.

Коли свідомість повернулася, я побачила, що лежу на розкішній постелі, оточена дбайливим доглядом мовчазних слуг. Мій викрадач сидів у головах.

– Де я і що зі мною?

– Заспокойся, мила панно, ти тепер у моєму замку, тут тебе ніхто не скривдить, ти знайдеш тут втіху і любов.

– А де мій батько?

– О, його уже нема на світі…

– Як, нема?!

– Він не витримав розлуки з тобою.

– Боже мій! – вигукнула я і заридала. – О, лиходію, що ж ти з нами вчинив?! Нащо украв мій спокій? Чого тобі треба від мене?

– Твоєї любові, панно, – тихо промовив він і почав палко цілувати мою руку.

– Тобі ніколи не мати її! Я можу лише проклинати і зневажати тебе.

– Перестань, це все одно нічого не дасть. Тобі нема дороги назад. Краще скорися своїй долі, полюби мене. Я оточу тебе всіма привабами життя. Я багатий, родовитий. Чого ж ти ще прагнеш?

– Я боюся тебе!

– Звикнеш – і, повір, твій страх мине!

Дійсно, мені, нещасній, лишилося лише скоритися і зносити все без нарікань. Та ж ніхто не врятує мене. Я була безпорадною, самотньою. І я скорилась.

Юзеф оточив мене нечуваними розкошами. Його будинок вражав багатством і блиском. Величезні зали задраповані дорогими тканинами, рідкісними картинами у позолочених рамах, обставлені чудовими меблями, статуями, дзеркалами; вся обстановка і оздоби засліплювали пишнотою і небаченим багатством.

Я ж почувала себе в цих покоях самотньою, наче в тюрмі і не раз проливала сльози, думаючи про свою злощасну долю.

Пан Юзеф часто кудись виїжджав і зникав на кілька днів, а то й тижнів.

Я його все ще боялася і ніяк не могла звикнутися зі своїм становищем. Юзеф поводився зі мною незвичайно лагідно, й ані словом, ані жестом не дозволяв образити мене. Часами пестив, присягався у коханні, та мені все це не подобалось – душа моя не лежала до нього. Я зі страхом приймала всі його ласки і вільно зітхала лиш тоді, коли лишалась самотньою у своїй кімнаті. Там я довго і ревно молилась Пресвятій Діві, виливаючи всі свої душевні болі і муки. Що особливо неприємно вражало мене у замку, то це якась таємнича тиша, у якій все поринало. Ніхто сторонній ніколи до нас не заходив. Слуги без слова виконували накази, були винятково похмурими і мовчазними. Взагалі, ми жили, немов на безлюдному острові, а це ще підсилювало мою тугу і відчай.

Юзеф буваючи удома, цілими днями і ночами поспіль працював у своєму кабінеті, заходити до якого було якнайсуворіше заборонено геть усім. Чим він там займався, ніхто не знав. Мене спочатку це й не цікавило, та з бігом часу виник мимовільний інтерес до його занять: я хотіла довідатись, що ж він за людина. Головне, чому сам він і словом не обмовився про себе і взагалі про своє таємниче життя? Я уже казала, що він часто відлучався з дому невідомо куди і нащо. Їдучи геть, він щоразу приходив до мене, ніжно цілував у чоло і говорив:

– Я їду, мій друже. Будь розумницею, не нудьгуй без мене, – я скоро повернуся.

А потім зникав. Мені, зрештою, було тоді все одно, є він вдома, чи нема. Я закривалася у своїй кімнаті, яку дуже полюбила, і там просиджувала цілими днями. Я навіть боялася виходити з замку у сад, хоч він був прекрасним: з густою тінистою зеленню, масою квітів і всіляких рідкісних тропічних рослин. Замок і сад були оточені величезним кам’яним муром, а за ним виднілось верхів’я густого, темного лісу. З-поза муру не долинало жодних ознак инших жител: не чути було ані гавкоту собак, ні крику свійської птиці, – за стінами був лише дрімучий ліс, який шумів і наганяв тугу. Мені ставало все страшніше в цьому саду, я тікала і знову ховалась у своїй кімнаті. Тепер бажання довідатися, хто він і чим займається, посилювалось з кожним днем.

Я часто наважувалась підійти до таємничого кабінету, прислухалася і навіть заглядала в отвір замка, коли він там працював, та нічого не могла розгледіти.

Одного разу він застав мене за цим заняттям. Я почервоніла, та він лагідно зауважив мені:

– Дитинко, ніколи не намагайся проникнути у ці двері; я це тобі забороняю, інакше можеш дорого поплатитися за свою цікавість.

Мені таке його зауваження видалось дуже образливим. Я пішла до себе у кімнату і довго проплакала.

Проте з тих пір моя цікавість зросла ще сильніше і тепер у мене було єдине бажання, яке не давало мені спокою ні вдень, ані вночі: за всяку ціну прослідкувати за ним і довідатись про все.

Незабаром трапився сприятливий випадок.

Пан Юзеф кудись поїхав проти ночі. Я закрилась було у своїй кімнаті з наміром нікуди не виходити, але, підбурювана цікавістю, не втерпіла, взяла свічку і тихенько вирушила коридорами, щоб хоч здалеку поглянути на ті таємничі двері, що їх так пильно оберігав мій викрадач. Яке ж було моє здивування і радість, коли я помітила, що ключ залишено у дверях! Напевно